Списки

Любі друзі.
Може кому просто цікаво, як формально відбувається процес утєчькі мізків на

Історія почалась 14 років тому: аспірантський гуртожиток, кімната на 18 кв. метрів, сім"я молодих спеціалістів з дипломом, без столичної прописки, робот, грошей і перспектив, але з немовлям і амбіціями. Тому нічого дивного, що сім"я не довго думаючи чкурнула в країну, де главі сімейства запропонували роботу. Роботу — це сильно сказано, бо це була лишень аспірантскі пів-ставки плюс ненормований робочий день. За наступні 8 років обидва спєци возмужали, заматєрєлі, набрались досвіду і навіть народили ще одну дитину. Історія не зовсім про те, але це важлива інформація, аби збагнути в майбутньому хід думок.

Весь цей час друзі, родичі та і просто знайомі питали: ну то шо, ви вже там назавжди? Наші герої відповідали, що ні, не назавжди, — і цьому було логічне пояснення, хоч така відповідь, як правило, не влаштовувала запитуючих. І справа була не в патріотизмі та ностальжі, принаймні тоді здавалось, що точно не в цьому. Справа була в тому, що назавжди ніхто не пропонував. Спеціалістів (як іноземних, так і місцевих) хоч і цінують, але тримають на короткому повідку — проекти завжди короткі, на рік-два-три. Відповідно, візи видавались на термін проекту: закінчується робота — тю-тю нах хаузе ауфвідерзеен. Тому спеціалісти собі міркували так, що нічого такого страшного не станеться, коли вони повернуться з досвідом і знаннями додому і десь собі влаштуються в науковій установі. Може до того часу щось в лісі здохне і на Батьківщині знову з"явиться наука. А шо.

Як вже було зауважено вище, рік за роком, проект за проектом, минуло 8 років. Прийшов славетний 2004 рік, коли народились Великі Сподівання на Великі Зміни (принаймні в науці). Наші герої сумлінно проголосували в косульстві і вболівали, щоб все було добре. І продовжували працювати. Вже за рік другий стало ясно, що сподівання марні. Час йде, діти ростуть. Потрібно щось думати стосовно майбутнього: шанси отимати продовження падають, бо треба демонструвати кар"єрний ріст і бути більш гнучким і мобільним у пошуках роботи. Все частіше з"являються думки стосовно громадянства, хоча вони все ще розмиті і неоформлені. Громадянство було б кльово, бо відкриває двері ринку праці майже в усій Європі, крім того, відміняє ганебні стосунки з вітчизняними бюрократичними консульськими установами. Морально ніби вже і готові, але ЯК?

Йшов 2006й рік. Наступний візит в місцевий відділ по справам іноземців з метою вчергове продовжити візу, прояснив ситуацію. Якщо такі кльові спеціалісти хочуть постійну, а не обмежену візу, то згідно місцевого законодавства, її можна отримати вже хоч зараз. Що для цього треба? 5 років безперервного проживання, фото і справочка з поліції. Не пройшло і тижня, як в тризубкастих синювастих красувався дозвіл на перебування необмеженого строку дії. Красота. В момент, коли чиновник тисла руку з побажанням гарного перебування в країні, наші герої візьми і спитай, а що треба, щоб отримати громадянство? Ну вона і каже — он в сусідньому кабінеті її колєга таким займається і можна прямо зараз у нього спитати. Не довго думаючи, неприкаяна сімейка посунулась до цього колєги.

Це вже був чиновник, відповідальний за емігрантів. Він також потиснув спєціалістам руку з приводу дозволу на перебування, погладив дитинчат по голові і каже — у нас тут зараз такі закони, що коли у хорошої людини є дозвіл на перебування необмеженого строку дії, робота і кльова освіта, то претендувати на громадянство можна вже прямо зараз. Якщо ви претендуєте, — сказав чиновник, — то ось вам папери, заповніть їх і принесіть на наступному тижні. Оговтавшись вдома, наші герої спочатку всплакнули, втираючи очі куточком жовтоблакитного, поспівали щеневмерла, позвонили батькам і усвідомили, що патріотизм і ностальжі це не пусті слова. Я свідомо упускаю цілий шматок оповіді, бо це будуть дуже інтимні переживання, які не варто демонструвати цинічній публіці. На одній шальці терезів була робота, діти, які шпрехали на мові нової батьківщини краще, ніж на солов"їній, якась стабільність і, чого вже там, достаток. На іншій шальці було те саме ірраціональне про Батьківщину, яке, як виявилось, набагато потужніше, ніж наші герої очікували. Не знаю, як вони вже там собі це все пояснювали і себе переконували, але вже через тиждень на стіл бюрократа, відповідального за емігрантів, лягли заповнені папери з заявкою на отримання громадянства. Ну може не через тиждень, може через два. А навіть якщо і через місяць, то все одно, великого клопоту зі збиранням документів наші герої не мали.

Через чотири місяці в поштовій скринці лежав конверт з листом, який сповіщав, що документи розглянуті успішно і з позитивним рішенням, щодо надання нового громадянства всім членам сім"ї. При одній умові — офіційному позбавленню попереднього громадянства. І тут, власне, починається сама драматична частина історії.

Продовження далі…

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s

%d такие блоггеры, как: